Дорогами 1941-го. Конотоп. Книга памяти

Продолжаем публикацию книги Александра Евтушенко "Дорогами 1941-го. Конотоп. Книга памяти".

 О жизни города в первые месяцы войны и в дни начала его окупации в своем дневнике рассказывает один из очевидцев тех событий, конотопчанин, краевед Хвостов Б. Ю. Дневник восстановлен по памяти в 1958 г., поскольку подленный дневник, который вел автор в годы Великой Отечественной войны, в силу объективных на то причин, был им уничтожен. Предлагается часть воспоминаний, касающихся непосредственно истории жизни города в те дни. Стиль и язык документа сохранены, внесены не значительные правки.

“Літо 1941 року. При згадці одної цієї дати аж мурашки, вроді, ходять по спині, сипле морозом. Війна з німецькими фашистами нещодавно почалася. Віроломно напавши на нашу священну землю, армії Гітлера день за днем окуповують все більше і більше нашої території. Наша армія, поки що, все відступає. Наступ німецького кованого чобота все ближче і сильніше відчувається вже десь на українській землі.
Звичайний сірий день. Як і завжди, я приходжу на роботу о 7-й ранку. Про вихідні дні мови вже ніякої не може бути: кілька робітників із зв’язку вже пішли до армії, а ті, що лишились, звичайно, повинні виконувати й їх роботу. Сьогоднішній день, на диво якийсь, тривожний. Вже кілька разів черговий по апаратній оголошував повітряну тривогу і відбій; кілька разів люди брались за роботу й знову припиняли, ховаючись у бомбосховища або надійні під’їзди.

Прийнявши черговий сеанс передачі вістей і різних повідомлень ТАРС-РАТАУ, я перевіряв написане. Крім мене в цей час на радіовузлі були касир по прийманню абонплати за радіо-слухання, та черговий інженер по нашому радіовузлу – грузин Сихарулідзе.
Я закінчував перевірку прийнятих мною повідомлень і хотів уже віднести їх до нашої редакції, що випускає Конотопську районну газету “Комуна”, як раптом пролунав різкий дзвінок по телефону, і почулась команда зі штабу МПВО: "Подати сигнал повітряної тривоги по місту!"
Сихарулідзе виключив трансляцію. І в туж мить схаменувся – а кому ж подавати, хто подасть сигнал повітряної тривоги по місту? До цього часу подавав сигнал черговий по апаратній, але вже сьогодні його не було після обіду – мабуть одержав повістку. Зволікати нема коли, треба діяти, та хто ж подасть сигнал повітряної тривоги? Сихарулідзе говорить по-російські дуже погано, жінка-касир – теж не важно. Чи не піти мені? Але роздумувати ніколи.

Інженер, неначе відгадавши мої думки, сказав: - Іди, Борис, виручи нас, більш нікому!

Йду в студію, хвилююсь, включаю мікрофон, і ще більш схвильовані слова летять з кожного
репродуктора: “Внимание, внимание, внимание! По городу подан сигнал воздушной тревоги!”

І так тричі. Потім я кручу ручку ручної повітряної сирени, і знову по місту летять три душероздираючі виючі сигнали. Я, з мокрим чолом, схвильований, вийшов зі студії. Адже вперше перед мікрофоном, перед невидимою, не менше схвильованою багатотисячною аудиторією, звернувся з такими страшними словами.

Хвилин через 20-25 я, вже з меншим хвилюванням, дав “відбій”.
Від цього часу і до того дня, поки можна було подавати оті недобрі сигнали повітряної тривоги і її “відбою”, завжди перед мікрофоном звучав мій голос. Багато людей ховалося від нього в траншеї. Не мало хто й прокляття посилав тому голосу, та хто винен в цьому!?

Конотопський радіовузол в той час містився в двоповерховому будинку зв’язку на розі вулиць так званого Невського проспекту і вул. Комуністичної.
Нижній поверх займали частково книжкова крамниця, крамниця райпрофспілки робітників зв’язку та міськуправління, звичайна невеличка крамничка з бакалійними виробами і газ-водою, а частина – склади та архіви контори зв’язку. Увесь верхній поверх, а також сусідній будинок, займали радіовузол, пошта, телеграф, телефонна станція та зал з акумуляторною, що з’єднував міжміський зв'язок України і взагалі зв'язок України з Москвою і т.д. Проти Г- подібних розташованих будинків зв’язку також Г- подібно були розташовані хазяйські будівлі у дворі райконтори: конюшні, комори, гаражі для автомашин, посеред двору – колонка, з права – туалет.

Кожного дня, майже з початку війни, вражало те, що ворожі літаки робили наліт на місто в один і той же час – о 7-й годині ранку і о 8-й вечора. Цілий день можна було працювати та ходити по місту безпечно, але ранком або надвечір треба було кудись ховатись або ж, за краще, просто бути дома. Звичайно, поки ще німецька авіація була не так для населення міста дошкульною, люди не дуже ховались від літаків, і при нальотах використовували для свого сховища які-небудь укриття – під’їзди або звичайні будинки. Потім, коли з літаків почали посилати кулеметні черги по населенню та, мов з мішка, сипати запальні бомби, дійшло вже й до примітивних бомбосховищ, і мало кого можна було побачити на вулиці.

При нальотах німецької авіації наші зенітки здорово били, та все то тільки для роздратування ворожих льотчиків – жоден снаряд не дістав мети, а німецькі пілоти були ще нахабнішими. Прилітали, бомбили, розвертались тут же над містом і летіли знову на свої бази. А скільки було даремних гвинтівочних пострілів по літаках ворога, коли вони проходили брєющім польотом? І не раз було так, що стрілявші знизу падали від вогню кулеметів, що посилали у відповідь німецькі льотчики. Словом, видно було, що німецька авіація почувала себе господарем в повітрі.

Майже так одноманітно пройшли в місті два перші місяці війни. А коли почали доходити до нас вісті, що німець і далі продовжує своє вторгнення на нашу територію, почалися деякі безпорядки в місті. Великі організації як КПВРЗ, Мехзавод почали евакуацію свого майна, людей, але дуже далеко все воно не їхало – десь за Ворожбою доганяли німецькі літаки, бомбили, а все майно, звичайно, лишалось на рейках або навколо, а з людей хто вцілів – брели хто куди міг – хто додому, хто відходив разом з армією на схід. А малі організації – тут таки дійсно налякані були – метушились їх начальники, а начальники там були здебільшого євреї, бігали туди-сюди, збирали де дорожче майно, гроші. Виїжджали, повертались знову, ще щось брали і часто навантажені по самий верх підводи з їх майном проїжджали містом
далі на схід.

Не раз можна було чути від дядьків похилого віку: “Від’їжджають, спасають свої шкіри, а ти тут, хоч хай тебе й розірвуть!” 

Крім євреїв виїжджали комуністи і хто багатший та хто службу ніс таку, що треба було евакуюватись. А робітники, службовці, бідняки – будьте, як знаєте.

Залишались переважно ті, кому ні за що через кілька днів купити хліба, та коренні жителі, що не хотіли покидати свого обжитого кубла. Були випадки, що по дорозі тікаючих євреїв з подушками, напханими грішми замість пір’я, половили….

І от почали зустрічатись біженці з-за Дніпра. Обірвані, босі, жінки з малими плачучими дітьми на руках. Декуди схудлі чоловіки з двоколісними візочками з майном, старики. Дехто з них просили у населення допомоги, бо своє вже давно витрачене. Хто може – дають хліба, молока. Все ж таки люди свої, не можна не оглянутись. А вони все йдуть і їдуть, стогнуть від болі в скривавлених ногах, що намучили під час ходьби, плачуть. Де-не-де прив’язане теля до возка, іноді коза. Що ж то воно буде? З цього виходить, що справи стають все далі більш серйозними: перейшовши старий наш кордон з Польщею, німці наступають до Дніпра. Невже
вони підуть і далі? Невже Дніпро їх не зупинить?

Пам’ятаю, в одному з недавніх листів до свого брата Льоні, що служить в Києві в військовій флотилії, я писав: “Невже важкий чобіт ворога буде топтати наші пшеничні поля? Невже буде
ходити по нашій землі? Ні, ні, не буде!”. Але ж, як виявилось пізніш, отой важкий чобіт не лише топтав нашу прекрасну, родючу землю, але й багато кого затоптав зовсім.

За біженцями, що були здебільшого з Житомирщини та Київщини, почали все частіше зустрічатись бійці Червоної Армії. Йшли організовано й не організовано. Хто із зброєю й амуніцією, а хто й без пояса. І що день, то більше й більше відступала наша непереможна армія.

А на Загребеллі, де ми жили (ул. 9-го января – А. Е.), теж було не зовсім спокійно.

Спочатку, коли німецькі літаки робили наліт лише на вокзал або на Бахмач, що недалеко від Конотопу, жителі міста навіть з цікавістю спостерігали заграви пожарищ вдалині, та коли польоти стали більш інтенсивнішими і грізнішими – стало вже не до спостережень.

Одного дня був сильний наліт німецької авіації. Було скинуто багато запалювальних і кілька фугасних бомб на місто й на Загребелля. Немало будівель було підпалено, кілька зруйновано, в тому числі, частково, й нашу хату. Правда, вона вже старенька, наша хата, а тому, що бомба впала недалеко, хата й похилилась. Повилітали вікна, двері і трохи зруйнувало піч. Жити, звичайно, було там поки що неможливо. В результаті того бомбардування тяжко поранило нашу сусідку Боганку. Через якийсь час вона й померла. Славко Маїрко, наш менший товариш і сусід, був поранений в ногу і його Хоменко Ів. Ів. (мій співробітник) допоміг донести до школи, де був розташований санітарний пункт. Згодом Славка вивезли разом з пораненими і від тоді про нього нічого не було чути – мабуть помер. Кілька сусідів легко поранило трісками з розтрощених будівель.

Моє перебування на радіовузлі лишається тим же: трансляція, тривога, відбій, знову трансляція і т.д. Не так давно чергував зі мною на переміну черговий апаратний Губенко Дмитро, та його забрали за коногона, коли він йшов з якогось села додому. Погнав коней вглиб Росії. Виходить, я лишився один… Сам, один, як палець! Тому я чергував на радіовузлі і вдень, і вночі, там же й спав. Словом, був вроді добровольця свого роду. Начальства поштового вже не було. На території зв’язку стала якась військова частина, і вони мене взяли на своє довольство: одержував я по кілограму хліба на день та, інколи, котьолок юшки або борщу. Звичайно, мама та брат Тарас провідували мене і приносили молока чи щось поїсти.

А війна йде. Літаки німців все частіше з’являються над містом, скидаючи запалювальні й фугасні бомби. Інколи рідка стрілянина з землі. Наших літаків майже не видно. А то й зовсім не з’являються. Дехто з біженців говорить, що німці вже десь зовсім недалеко. Дніпро вже перейшли, та Київ все ще лишається радянським. Повз місто відступають наші війська. Порядку вже нема ніде. Йдуть купками, поодинці, рідко де організовано. З’являється уявлення, що наша доблесна Червона Армія вже розбита, знесилена. Бахмач кожного дня і вечора бомбиться німецькими літаками. Люди ночують по траншеях у садах, по погребах, наспіх виритих ямах, бомбосховищах.

Останнім часом я дома й не з’являюсь– живу на радіовузлі. Пошта вже не працює. Продуктів будь-яких в магазинах або на базарі нема ніде. Тільки й добре те, що мені хоч дають з якоїсь військової частини хліба. А то хоч зовсім пропадай!

… Гарматна канонада ставала все більш чутнішою. Останні групи червоноармійців відступають через наше місто. Йдуть запилені, стомлені, тягнучи за собою гвинтівку, деяку амуніцію і, обов’язково, протигаз – навіщо він зараз потрібен йому, бійцеві, той протигаз – трудно сказати. Просто лишня обуза. Правда, де-хто з них вже повикидав їх, і в сумці видніється то хлібина, то просто сира картопля. Організовано і неорганізовано, без командирів, похнюпивши голови йдуть бійці нашої армії.

У спішному порядку, похапцем зібралось начальство та партійці і в нас на зв’язку. За один день виїхали і вже більше не повертались. 

… Німецькі авіаційні нальоти такими зробились частими, що приходилось і дома хоч як давати лад сім’ї. Дехто рив траншеї, бомбосховища, а ще гірше – треба шукати якихось харчів для сім’ї, щоб не бути голодним, бо вже ніхто сторонній не турбувався про тих, що залишалися, що не мали змоги виїхати зі своїх насиджених місць. І всяк думав про себе. Тому не мало було випадків, коли, після втечі начальства, розбирались деякі запаси в більшості організацій і підприємств нашого міста. З заводу везли возиками і возами вугілля, дрова, дошки, з мельниці – муку, зерно, висівки…

А гуркіт війни щодалі ближче підступає до нашого міста. Увечері, коли замовкає денний шум, виразно чути гуркіт артилерійської канонади. І, неначе потураючи цьому, погода стала дуже кепською. Небо вкрили темно-сірі свинцеві хмари. Подув сильний вітер, і пішли заливні дощі. Не вилазна грязюка стала на наших вулицях.

Нальоти німецьких літаків стали надто частими і жорстокішими. Не проходить і години, як ланка за ланкою летять ворожі літаки – то пролітають далі на схід, то, скинувши бомби на вокзал або місто, звертають назад. Усі живуть в тривозі, чекаючи чогось невідомого.

Відступаючи, наші частини, а разом з ними і власті міста, що могли знищували і наказували знищувати все, що можна, аби, мовляв, нічого не лишилося ворогові.

Багато загинуло устаткування, яке навіть на місці пошкодили, щоб не возитися з ним. Це, зокрема, в КПВРЗ, Мехзаводі і т. ін. Та, найголовніше, багато загинуло хліба, якого не віддали й людям і з собою не взяли. Виходить як: і сам не гам і другому не дам. Два дні навкруги міста палали скирти з хлібом, ще не обмолочені, а хто намагався взяти (з колгоспників, звичайно) або загасити пожежу, тому погрожували розстрілом, відганяли прикладами наші ж вояки.

Після одного сильного нальоту німецької авіації, я замкнув радіовузол і пішов ночувати додому. І, я б сказав, вчасно. Бо тої ночі прибула якась команда громил, побачили, що радіовузол цілий, побили і потрощили все. Навіть рядом у студії було, мабуть, сотні дві радіоприймачів, що їх відібрали у населення з грізним попередженням, що хто не здасть – буде арештований, і їх було більшість перебито. Буквально розбито чимсь важким. По дорозі до дому я бачив останні повозки відступаючих частин, кілька легкових автомашин з потужними вогнями – все рухалось на вул. Путивельську, на схід.

Очманіли окрики на знесилених коней, що тягли величезні гармати на дерев’яних колесах і крики поранених десь линули в темряві. Проходячи мимо електростанції я побачив, що вона ще працює. Дома освітлення було нормальне. Вся наша компанія домашня була в зборі.

У погребі, як і завжди, людно, а інколи й весело. Особливою веселістю і всякими шутками відзначилась баба Варапайка. Бували такі моменти, що інші жінки Богу моляться за спасіння душі, та щоб все лихо пронеслося скоріше, а вона щось таке встругне, та ще й матірщиною завершить. Ох і баба! Жінка, як завжди, дуже боялась нальотів, тому з дітьми була постійно в погребі.

Ніч пройшла якось тривожно. Чи то вже по звичці, щоб не заспати, чи з обставин, я кілька разів прокидався. А коли прокинешся і почуєш віддалений гуркіт – не зразу знову заснеш. По вулиці крізь віконниці було чути чиїсь голоси, розмови, перемішані брутальною лайкою, стукіт коліс, іржання коней. І я знову засипав.

На ранок – знову наліт німецьких літаків – бомбардування. І того ранку я вже не пішов на радіовузол. Вирішив, що радіо вже не потрібне, агітація і погрози даремні. Видно вже, що попереду буде. При тому, після ранкового нальоту авіації багато електричних проводів, навіть недалеко від нашого будинку, пообривано. Так що навряд чи й є електричний струм на радіовузлі. Попробував у себе в кімнаті – теж нема. Значить, все! Крапка! Оце, мабуть, і є кінець моїй роботі.

Погода на ранок трохи прояснилась, та згодом небо знову затягло хмарами і пійшов дощ. У місті настала тиша. Тільки час від часу тривожили цю тишу авіаційні нальоти. Тривоги
нікому вже було давати. У такій відносній тиші пройшов і другий день 8-го вересня.

Не було вже в місті ні наших, ні ще німецьких військ. Вночі знову було чути гуркіт гармат десь у бік ріки Сейм. Спали тривожно. А о півдні, після завзятого бомбардування, в наше місто вступили німці. Це було 9 вересня 1941 р.

Що це за люди, що вони готують для нас, простих людей? Та і що доброго ворог приносив коли людям? Правильно сказав колись наш Кобзар Тарас Григорович Шевченко: “Добра не
жди, не жди сподіваної волі… ”

Перше, що ми почули від них сидячи й ховаючись від бомб по хатах та погрібах, це – стрілянину з автоматів та кулеметів, ревіння мотоциклетних моторів, що загрузали десь недалеко в грязюці по Батуринському та Вировському шляхах. Була десь 3-я година дня, коли передові німецькі мотоциклетні частини входили до міста з північно-західного боку. Мабуть боячись на повному ходу в’їжджати в вуличні міста, німці кілька разів пускали кулеметні й автоматні черги по садках, заростях та дахах будинків, по кладовищу. У відповідь була лише мертва тиша. Ніхто не відповідав. Місто мовчало, сховане за парканами, в бомбосховищах і погребах.

На високих тонах, чути, проревла перша партія мотоциклістів, потім друга і, нарешті, на якихось чудних машинах, неначе тракторах, поїхала піхота (пізніше я дізнався, що ті машини називаються бронетранспортерами).

По відносній тиші, хто сміливіший, люди почали виходити із своїх сховищ, з хат у двори і, навіть, на вулицю. Я, правда, того дня на вулицю не виходив. Як кажуть, з чим біс не шуткує – ні за що можуть порішити – адже, як не як, – вік призовний, мої ровесники десь в армії, а я тільки й того, що залишився по броні, тому що працював на такій роботі.

Місто наповнене німцями. Повним ходом ідуть, їдуть, гуркочуть, летять. Ось їдуть нашою вулицею на автомашинах мабуть піхота, чи артилеристи, бо ззаду до автомашини причеплена величезна, мабуть дальнобійна, гармата. Як машина, так і гармата пофарбовані в темно-стальний колір.

Потім пішли танки – малі, великі, ще артилерія, війська. До пізнього вечора йшли і їхали німці, а коли стемніло – настала надзвичайна тиша. Всякий рух їхніх військ припинився. А на ранок – знову гуркіт моторів, стукіт гусениць танків, тягачів і рух всієї цієї техніки кудись на схід по нашій землі.

Освітлення, поки що, немає. Електростанція працює. Вона після відступу наших військ залишилась не ушкодженою і була німцям передана одним з інженерів на ходу, замість того щоб її зірвати. Пошкоджена лише лінія. Ну це не так то й страшно. В недалекому майбутньому може буде і в нас вдома освітлення – полагодять лінію. Та ми, домашні, в курсі всіх подій. Я включаю свій маленький радіоприймач “Колхозник” – він батарейний, і ми маємо можливість слухати і повідомлення ставки Верховного Головнокомандування Німеччини, і повідомлення Радінформбюро. Регулярно ввечорі і зранку, а інколи й удень, звучить голос Москви або передвижної радіостанції ”Дніпро”. Справи на фронтах війни не веселять. Ще кілька днів після зайняття німцями Конотопу, Київ був радянським, але згодом, обійшовши з усіх боків, німці
зайняли і Київ. Ех! Тяжкі часи наближаються до нас.”

Продолжение книги читайте завтра.

Редакция сайта города Конотопа 05447.com.ua выражает благодарность Александру Евтушенко за предоставление эксклюзивного разрешения на печатание материалов книги "ДОРОГАМИ 1941-го. КОНОТОП. КНИГА ПАМЯТИ". Все права защищены. Полное или частичное копирование материалов запрещено, любое использование согласовывать с авторами. При согласованном использовании материалов ссылка на ресурс обязательна.

С началом книги можно ознакомиться тут.

Все главы книги можно найти в спецтеме "Книга памяти".